Після низки гучних скандалів
навколо великих заповідників – «Хортиця», «Києво-Печерська лавра»,
«Софія Київська» тощо, виникає думка, що діяльність пана Кулиняка М. на
посту міністра полягає ще й у тому, щоб допомогти різноманітним
аферистам за заздалегідь розробленими схемами обібрати заповідники та
музеї України. Тільки таким чином можна пояснити те грандіозне
самоуправство і вседозволеність, яку допускають директори-призначенці на
місцях. Не хочеться вірити в те, що їх таємно зобов’язує й заохочує до
таких дій сам Мінкульт. Проте…
На тлі загального музейного
безладу вже «нормою» виглядає ситуація, коли колишній працівник пункту
прийому склотари, нині генеральний директор Національного
історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Довгошия П. намагається
встановити «контроль» за предметами музейного значення, що зберігаються у
фондосховищах установи. Про це писали Музеї України. Чи не для цього й
відбулося призначення «менеджера» Довгошиї П. міністром культури
Кулиняком М. ще у травні 2010 р.
Після чергового масового
звільнення працівників заповідника у середині вересня цього року,
адміністрація нещодавно звільнила провідного наукового працівника
відділу фондів Богуш Т.Г. Іншим «неблагонадійним» музейникам, що
заважають Довгошиї П. незаконно дістатися фондосховищ роздано догани,
зміст яких дозволяє засумніватися у нормальному психічному розвитку
осіб, що їх складали. Після невдалої спроби незаконного заволодіння
ключами від фондового приміщення (тоді працівникам довелося викликати
міліцейський наряд), як останній аргумент дирекції було введено в дію
відомий наказ «про котів».
Зокрема, навожу «Подання про
погодження застосування дисциплінарного стягнення…». Документ підписаний
(та власне й складений) заступником директора з обліку та збереження і
разом з тим головним зберігачем (за суміщенням!) Панченко Т. Як такі
речі взагалі можуть відбуватися в цивілізованій державі у національній
установі?!
Коментарі, як кажуть – зайві.
Як доводить
дворічний досвід достукатися до чиновників з міністерства вельми
неблагородна й безперспективна справа, а до совісті міністра й зовсім
безнадійна. Музейні працівники, які це роблять вже звільнені. При цьому
адміністрація керуєтьсяь антизаконними та абсурдними з точки зору
здорового глузду причинами.
Єдині у кого лишається шукати
допомоги у такій ситуації, це хіба що громадські організації, що
опікуються правами домашніх улюбленців. Бо на права людей, які
зберігають державні цінності представникам влади байдуже.
